новини України

Коли прийшла епоха таврування, сад продовжував плодоносити. Один із тутешніх мешканців, пригадують, сказав тоді: «Неплюєва обпльовуємо, а яблука з його саду їмо».Зараз тих яблунь, звісно, не лишилося – вік плодових дерев, як і вік людей, досить обмежений. А алеї стоять вже понад сто років і продовжують вражати величністю.

Хотілося б красиво порівняти й ці липи – з пам’яттю людською, яка переживає людей. Але після епохи таврування був час великого безпам’ятства. Зараз, коли ніби проходить забуття, настає нова епоха, яка має вирішити: чи буде можливість взагалі щось із чимось порівнювати. Бо, кажуть, сюди вже не раз навідувалися хазяйновиті люди – спиляти липи. Дарма, що час дерев ще зовсім не вийшов, – деревина така дорога!.. 


Спочатку була школа

1880 рік. Село Воздвиженське нинішнього Ямпільського району. Тут двадцятидев’ятилітній дворянин, власник родового маєтку, влаштовує притулок для десяти селянських дітей-сиріт. Він проводить із ними майже весь час і навчає їх, згідно з власним розумінням: «Виховати – значить розвинути в людині все добре і викорінити все погане». І закладає підвалини того, чого поки ще не уявляє.

Саме так наприкінці дев’ятнадцятого століття розпочалася чергова спроба розв’язати вічний конфлікт між добром і злом. Донкіхотом, який вийшов на трагічний поєдинок, став Микола Неплюєв, представник давнього знатного роду. Він вирішує ні багато-ні мало змінити засади людського існування. Основним завданням визначає виховання нової людини, здатної згодом творити нове життя.

Через п’ять років, коли перші вихованці підросли, у Воздвиженському засновується чоловіча сільськогосподарська школа, а 1891 року – жіноча. Так склався навчальний комплекс: дитячий притулок, дві початкові та дві агрошколи.

До агрономічної освіти тут додають особливе релігійно-моральне та художнє виховання. Після роботи у шкільному господарстві, а воно чимале: поля, ферми, сади, майстерні, лісовий розсадник, пасіка – вихованці могли зайнятися духовним. Піти в бібліотеку; вправлятися у музиці, яку викладала сестра Миколи Неплюєва Ольга; малювати; брати участь у літературних вечорах чи в постановках самодіяльних вистав… Виразною характеристикою виховання здається малесенька й ніби незначуща цитата з документів неплюєвської спадщини – слова сільської дівчинки, яка пише, чим вона займалася на мистецьких вправах: «Я зображувала велич дрімаючої ночі».

Школи Неплюєва стають популярними. Селяни розуміють – віддавши туди своїх дітей, вони дають їм шанс на зовсім інше життя. До Воздвиженського із довірою посилають кращих вихованців педагоги-новатори тодішньої України – Петро Солонина з Чернігова, Ольга Максимович із Полтавщини. Розповідають, як, почувши про школу, прийшов сюди пішки за сотні кілометрів хлопчик – навчатися. Тут студіюють і діти з-за кордону – Швейцарії, Австрії.

Пізніше у вихованців шкіл вже Христо-Воздвиженського трудового братства буде навіть власна молитва: «Господи, любов’ю наповни серця всіх людей; дай нам любові до добра і правди, дай нам жалю до горя ближнього, – в любові мудрість наша, в любові наша тиха радість».


Трудове братство

Але повернемося у серпень 1889 року. Перше яблуко із особистого саду Неплюєва – перший випуск агрошколи. Троє із шести, хто отримав атестат, не хочуть розлучатися зі своїм вихователем і залишаються у Воздвиженському. Для них і було створено особливу сільськогосподарську общину – перше трудове братство.

Почалося незвичайне суспільне будівництво. Складаються статут, структура братства – дума; господарська рада, яку згодом очолив аж на двадцять чотири роки один із першої десятки вихованців Неплюєва – Андрій Фурсей. Професійними «братськими сім’ями», що живуть у великих багатоквартирних гуртожитках, керують виборні старшини. Чоловіки й жінки мають однакові права. Діти виховуються у дитсадках, де обов’язковим є трудове виховання. А маленькі інструменти для цього – лопатки, граблі – виписуються з-за кордону. Коли виникають конфлікти, їх вирішують на спільному зібранні братської сім’ї. Все майно, окрім особистих речей, вважається колективним, а чистий прибуток ділиться порівну...

Спочатку господарство користувалося дотаціями Неплюєва. Згодом механізм налагоджується і воно стає самодостатнім. Наприкінці 1901 року Неплюєв передав у дарунок Братству своє нерухоме майно.



Будинки, де колись жили братчики, могли б стояти довго, але…

Французький економіст Анатоль Леруа-Больє на засіданні Паризької академії наук назвав Воздвиженське Братство «кооперативним товариством виробництва і споживання». Це соціальне утворення вражало сучасників. Звичайно, ідея витала в повітрі, всіляких колективних об’єднань у імперії було немало. «На 1914 рік, – розповідає директор народного музею «Трудове братство Миколи Неплюєва» Валерій Авдасьов, – їх нараховувалося до семисот. Але Хресто-Воздвиженське було найкрупніше, найпрогресивніше і фактично, найтриваліше. Ще в Геленджику братство проіснувало стільки ж, але було не таким організованим».

У Хресто-Воздвиженському ще 1898 року з’явився перший телефон «сіменс». У 1902 році було створено телефонну мережу для підрозділів – уже користувалися «еріксонами». У Сумах на той час були поодинокі телефони у найбагатших.

У 1915 році господарство повністю електрифікують. Про ленінський план ГОЕЛРО тоді ще, звісно, не чули. А згідно з ним Ямпільський район більш-менш повно електрифікували лише в п’ятдесяті роки.

Урожайність сільгоспкультур на полях Братства у два з половиною рази перевищувала середню врожайність у Чернігівській губернії, до якої тоді належало Воздвиженське. Тут впроваджували нову техніку, тут з’явилися корови симентальської породи, про яких тоді ще й не чули… «Вони були справжніми раціональними господарями, – каже Валерій Авдасьов. – Якщо є сад, – значить є винодільня і виробництво цукерок – пастили. Якщо є глина – будують цегельний завод. Є ферма – є переробка молока. Є потреба у інструментах – створюється ливарно-механічний завод у Свесі…»

Братство, народившись у 1889 році, проіснувало до 1929-го. Його ферми, перетворені в руїни у наш час, багато років служили радянському господарству, як і майстерні, і сад, і гуртожитки… Між тим, Валерій Авдасьов, який народився тут, дізнався про Братство, вже працюючи вчителем. Прочитав журнал, де донька видатного селекціонера Семена Черненка писала, що батько отримав освіту в одній із кращих в Росії сільськогосподарських шкіл у Воздвиженському. «У нас?» – здивувався Валерій. І почалися тривалі пошуки, які вже не відпустили. У розмовах із літніми людьми наштовхувався на прикре: про Неплюєва або нічого, або погане – так виховав час. Про Братство говорили, як про щось містичне: «то ж братчики» – ніби не від світу цього. Таки пригадуючи членів Братства, яких доля не викинула з Воздвиженського, визнавали: були дуже правильними. До дітей ставилися строго, але – як до рівних. Неплюєва ніколи не називали просто на прізвище – лише на ім’я-по батькові. Дехто називав «папа Коля».



Валерій Авдасьов: «Музей поки що розмістили у місцевій школі»

Залишилися спогади жінки, яка, проживши в Братстві, потрапила в реальний світ. Вона була шокована тим, що люди кричать одне на одного, лаються. А ще більше – що когось треба змушувати до роботи…


Між добром та злом

Звісно, ідеального в світі немає. Є успіхи – чекай негараздів. Статут Православного Хресто-Воздвиженського трудового братства з труднощами зареєстрували лише через чотири роки після утворення. Ще через рік Олександр ІІІ дарує йому юридичні права. Та й після цього Неплюєва не сприймають: чиновники в усі часи не любили реформаторів та новаторів – бачили в них небезпеку. Отож, обер-прокурор Синоду пан Побєдоносцев заборонив видання творів Неплюєва в Росії.

Твори дійсно не завжди були зрозумілі оточенню. У знаковій праці «Історичне покликання російського поміщика» Неплюєв переконував: кожен має взяти на виховання двох-трьох сиріт. На рік утримання дитини, стверджував, піде не більше, ніж на єдиний багатий вечір у ресторані. Один із сучасників відреагував на це так: «Призначення поміщика не виховувати сиріт, а дресирувати собак».

Неоднозначно ставилася до нього й церква: що це за християнські засади у мирському утворенні? Що це за ідеї терпимості й об’єднання віруючих різних конфесій у «міжнародну спілку сповідників Христа»?...

Він намагався відвернути соціалістичну революцію. Альтернативою марксизму пропонував трудові братства. Але почутим не був: ми не звикли чути донкіхотів!

Найскладнішим було щоденне оточення. Як пізніше сформулювали сучасники: «нереально побудувати комунізм у одному колгоспі». Неосвічене середовище не сприймало Братства. Навіть віддаючи до його школи дітей, вимагали від них, аби там не залишалися: як можна жити в такій дисципліні?! Втім, дехто з випускників порушував родинні накази.

Братчиків називали барськими любимчиками. Коли Неплюєв передав їм майно, обурилися: а нам? У революційному 1905-му були й заколоти. Так, озброєні хто чим селени з’явилися грабувати філію Братства на хуторі Рождественському. Андрій Фурсей зв’язався телефоном із Миколою Неплюєвим: що робити? «Віддай їм усі ключі», – почув у відповідь. Коли так і вчинив, селяни знітилися й пішли, нічого не взявши.

Гірше стало під час наступної революції. Братчики, велика група яких побувала на фронтах першої світової, озброїлися, аби захищатися. Нікого не вбили, а гвинтівки пізніше просто закопали. У 1925-му, під час судового процесу над Братством, ті гвинтівки перетворять на доказ контрреволюційного замаху…

У радянський час на ґрунті Братства заснували артіль імені Жовтневої революції, згодом колгосп – не могли ж дозволити більшовики якихось християнських об’єднань! Хоча саме завдяки надбанням братчиків той колгосп довго був мільйонером. Тепер і від нього залишилися руїни.



Дім Миколи Неплюєва нині стоїть пусткою

Загалом Воздвиженське викликає сумне враження. Можливо, тому, що весь час порівнюєш із фотографіями Братства. І здається, час перемістився. Отоді тут було щасливе майбутнє, зараз – прикре минуле. Прогрес, що називається, відсутній…


Істина десь там…

«Доля Неплюєва – це драматична спроба на ділі розв’язати головне питання усіх християнських мислителів – як наблизити наш тутешній «затьмарений пилом земним» світ до вищих християнських цінностей. Як перевести ці абсолютні моральні цінності в площину практичної етики», – говорить Валерій Авдасьов.

До суспільної драми додавалася особиста: батько Миколи Неплюєва, предводитель чернігівського дворянства, так і не сприйняв ідей сина. І навіть наполягав, що місце його – в «жовтому будинку». Для когось це виглядало справді так. Адже як міг випускник юридичного факультету Петербурзького університету, потім – радник російського посольства у Мюнхені кинути кар’єру, світ і «прийняти на себе особисто моральну провину своїх предків-дворян перед народом»?

Сам він розповідав, що там, у Мюнхені, йому кілька разів снився сон. Він у рідному селі, серед селянських дітей. «Обличчя їх були наповнені ясним гармонійним поєднанням світла, розуму й натхненної любові». І він пішов за тим сном. Миколу підтримали мати і дві сестри, які жили з ним і опікувалися його школами.

Братство навряд чи було ідеальним. Дехто називав його не християнським, а експлуататорським. Важко зрозуміти, як у такому авторитарному, на наш погляд, формуванні, люди могли почуватися вільними й щасливими. Окремі й кидали господарство – не могли підпорядкуватися системі. Бо в ній дійсно бракувало свободи для індивідуальності та самостійного мислення. Навіть священики, які служили в братській церкві, кілька разів залишали село. Як сказав один Миколі Неплюєву: «Ви пророк, а я лише священик, мені з вами важко».

Неплюєв – мислитель і композитор, проповідник християнства і активний діяч міжнародного миротворчого руху – у житті був авторитарним, дехто звинувачував – навіть деспотичним, ревнивим до свого дітища, надзвичайно вимогливим і безкомпромісним. Він був складною людиною. Сам ішов шляхом переродження і вимагав переродження від інших. Але якою мала бути людина, яка все ж здійснила Утопію, взяла на себе відповідальність, довгий час тримала усе на собі?..

А чи й була насправді Утопія? – запитують сучасники по сьогодні. На це відповідь, певно, лише одна. Братство при Неплюєві існувало двадцять років. Потім він помер. І воно ще двадцять років проіснувало без нього – успішно. Ймовірно, існувало б і далі. Якби не сталінський суд, виселення, цькування. Ті ж, кого виховало Братство і хто уцілів, стали переважно успішними особистостями.

Отже, виховання «нової людини» можливе?..


Успіх Братства у тому, що в основу його було покладено не економічні завдання, а виховання моральності й духовності, – переконаний доктор економічних наук, професор Леонід Мельник, один із сьогоднішніх дослідників Братства. А вже з цього народилися економічні успіхи.

«Братство проіснувало лише сорок років, а й четвертому, й п’ятому поколінню передалося ставлення до нього, – констатує директор громадської організації «Центр соціально-гуманітарного розвитку «Рідний край» Віталій Шейко. – І вони пропагують і розвивають його ідеї».

На міжнародну конференцію, присвячену ювілею Хресто-Воздвиженського трудового братства приїхали четверо нащадків братчиків: Георгій Фурсей, доктор фізико-математичних наук, академік, віце-президент Російської академії природничих наук із Санкт-Петербургу; Наталія Будаговська, кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник Московського державного університету; сестри Куліш-Лукашевич, нині пенсіонерки, із Рівного. Разом з іншими віддавали належне, говорили про значимість, підтримували необхідність створення історико-меморіального музею-заповідника «Трудове братство Миколи Неплюєва».

Втім, рішення про створення музею-заповідника було прийняте Ямпільською районною радою ще 2000 року. Але реалізація не поспішає. Шкода. Бо одного дня, приїхавши до Воздвиженського, нащадки братчиків можуть побачити: липові алеї таки спиляли…