новини України

Офіційно візит Кирила був пов’язаний з 1020-ю річницею хрещення Руси. Питання в тому, що відношення до цієї події РПЦ вельми опосередковане, бо у 988 році жодної Московщини не було і не планувалося. Взагалі, термін «Русь» стосувався переважно Київського князівства, був певною мірою синонімом Київщини. У ХІ-ХІІІ століттях літописи суворо відокремлювали Русь від інших князівств. Наприклад, Новгородський літопис писав, що у 1149 архієпископ Нифонт ходив на Русь, до Києва. Іпатіївський літопис писав, що 1155 році «Юрій Володимирович … йшов з Суздаля в Русь і прийшов до Києва». Термін «Русь» не поширився на північні землі навіть тоді, коли київська держава охопила їх. Цей термін тривалий час вживався у Західній Україні, у топоніміці Прикарпаття і Закарпаття. Термін «Русь Московська» ¬– вигадка, бо Московія Руссю ніколи не була. Те, що наш північно-східний сусід називається «Росією» з претензією на спадковість від Київської Русі – результат імперської політики російських царів. Кому спаде на думку проголошувати Румунію нащадком Римської імперії, хоч назва цієї країни і походить від цієї великої в минулому наддержави. До речі, самоназва циган («роми») теж походить від Римської імперії, бо колись їхні предки жили на їй підвладних землях. Але, хто вважатиме циган нащадками римлян? А Московія чомусь вважає себе нащадком Руси, хоч і немає на це підстав. Отже, у 988 році хрестили не Московщину, а Русь. Московське князівство виникло у 1276 році, за три століття по хрещенні Руси. Тривалий час по хрещенню у Києві територія майбутньої Московщини залишалася язичницькою. Ченця Київо-Печерської лаври Леонтія, що намагався християнізувати жителів Суздальщини, місцеві мешканці забили каміннями. Сталося це у 1127 році, тобто, понад 100 років після хрещення київців. Окремі новгородські території  були охрещені у 1227 році. Племена, що населяли Суздальщину і Нижньоновгородщину, були охрещені у 50-60-ті роки XIV століття. Перша кам’яна церква Москви була закладена 1326 року. Минуло вже кілька століть від спорудження у Києві величного Софійського собору, Михайлівського золотоверхого та багатьох інших храмів. За часів князя Ярослава з’являються й духовні праці, зокрема «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. А якими творами прославилася Московщина? У XVI столітті священик Сильвестр укладає горезвісний «Домострой» – збірник громадських, релігійних, сімейно-побутових правил та настанов. Назва цього твору стала синонімом деспотизму моралі і побуту. Постає питання: яким чином автором цього антихристиянського твору виявилася духовна особа, загально визнана і шанована? Свідчило це про жорстокість і матеріальність, що були поширені серед священицького стану Московщини. Корінь цих проблем криється у історії виникнення Московської церкви.
 
Коли у ХІІІ столітті на Русь сунулася татарська навала – це принесло спустошення нашій землі. Водночас, набуває сили Володимиро-Суздальське князівство. Туди з попруйнованого ордою Києва переселилися київські митрополити. Першим з них був ставленик князя Данила Кирило ІІІ. Він прибув до Києва 1246 року, а невдовзі переїхав до Володимира-над-Клязьмою, зрідка навідуючись до Києва. 1300 року митрополит Максим, родом грек, переніс до Володимира свою кафедру. Це створило ґрунт для виникнення у майбутньому Московської церкви. Звичайно ж, що обрання митрополитів відбувалося за згоди татарської адміністрації, яка розуміла значущість церкви у житті народу і не могла залишити це питання поза своїм контролем. Перемога литовсько-руських військ над річкою Синюхою 1363 року поклала кінець татарському пануванню в Україні. Московія лишалася у складі Орди. Логічно, що литовські князі були невдоволені тим, що київські митрополити постійно перебувають на терені чужої держави – Московського князівства. Вони прагнули створити власну митрополію, чому дуже впиралася Московщина. Ситуація розв’язалася у XV столітті відокремленням Московської церкви. В умовах, коли Візантія перебувала під загрозою остаточного завоювання турками православні патріархи Константинополя, Антиохіїі та Олександрії звернулися до папи римського з проханням про церковну унію. У 1439 році у Флоренції відбувся церковний собор. Грек митрополит Ісидор, попри намовляння Василя ІІ Темного не їхати на собор, взяв-таки у ньому участь. 5 липня 1439 року папська курія та константинопольський патріархат підписали акт про прийняття православною церквою католицьких догматів та визнання верховенства папи, православна обрядовість зберігалася. Ісидор повернувся до Москви у 1441 році з наміром втілювати в життя рішення флорентійського собору. Напевно, грекові було невтямки, що духовні питання у Московщині вирішує не церква, а світська влада в особі правителя. Митрополита заарештували, згодом йому вдалося виїхати до Риму. 15 грудня 1448 року собор московського православного духівництва за прямої вказівки Василя ІІ Темного обрав митрополитом єпископа рязанського та муромського Іону. Сталося це без санкції константинопольського патріарха. Московську церкву вселенське православ’я не визнало, і не визнавало 141 рік. (Вони зараз мають нахабство дорікати УПЦ КП про «самосвятство» і «неканонічність»!) 1448-й рік офіційно вважався роком заснування Московської церкви. До речі, у 1948 році гучно відзначали її 500-річчя. Так Московська церква відокремилася від світового православ’я. У Києві ж подальшому перебуває визнаний Константинополем митрополит.
 
За життя Василя ІІ невідомий автор написав убогий твір з довжелезною назвою, яку недоречно наразі наводити, суть якої зводилася до того, що грецьке православ’я оголошувалося «мороком темряви» на противагу «правильного» московського православ’я. Справа тут не лише в опорі католицизмові. Річ в іншому. Саме йому, Василю ІІ, Великому князю належить вирішувати долю церкви, а не якимсь там патріархам чи вселенським соборам. У своєму первісному невігластві Василь Темний (дослівно його прізвисько значило «неосвічений», «недалекий») вирішує, що саме він остаточний суддя і вершитель всі справ, в тому числі і духовних. У Московські державі не могло бути нічого, що не підпорядковувалося б правителю.
 
В.Соловйов у праці «Россия и Вселенская Церковь» писав про те, що церква російська церква віддала себе беззастережно на послугу державі, щоб мати від держави запоруку свого існування і пільг. Вказані в державних карних законах способи примусу та насильства – це властиво єдина зброя, якою московська церква бореться з відступництвом та іншою вірою. Автор зазначав, що крихка і сумнівна єдність нашої церкви тримається лише насильством і фальшем, що їх Московська держава не лише визнає, а й сам робить. Наприклад, підробляє документи вигаданого церковного Собору, або переклади документів Вселенських Соборів. Уся оборонна і наступальна діяльність нашої церкви  – це суцільне шахрайство, фальш, брехня, що чиняться безкарно, під захистом державної цензури, яка дуже пильнує, щоб хтось не відкрив тих шахрайств. В.Соловйов наголошував, що московська церква визнає саму засаду зверхності держави над Церквою і потребу державних і церковних законів.
 
Життя людини у Московщині не варте було нічого. Був правитель – князь, цар, а всі решта – холопи. Церква для московського правителя – це державний інститут. Якщо він не виконує покладені на нього функції, то чинити з ним можна так, як і з неслухняними чиновниками. За визнанням історика Є. Пчолова, у своєму божевіллі Іван Грозний дійшов до прямого знущання над церквою. Він був таким собі ігуменом опричників, а опричники – ченцями. Вони вбиралися у все чорне, до сідел прив’язували собачі голови і мітли, чинили неймовірний терор проти дійсних чи потенційних противників правителя. Відьомський шабаш у межах держави! За осуд опричнини митрополитом Филипом, останній був позбавлений сану і засланий, а згодом задушений Малютою Скуратовим. Справа тут не лише у психіці московського князя, а у державній системі Московщини, що дозволяла вказувати кожному, що треба робити і думати, а чого робити не можна, кого покарати, а кого помилувати з огляду лише на особисту відданість державцю.
 
Атмосфера неосвіченості і тоталітарності, що панувала у московському суспільстві призводить набуття тамтешнім православ’ям особливих рис, що межували з фанатизмом. У XV-XVI століттях набуває культ жертовності, належності до групи. Особливо шанованими стають юродиві, блаженні, пустельники, відлюдники, себто ті, що намагаються досягнути спасення примітивізацією особистості, а не духовним пошукам (зовсім не як наш Іван Вишенський). Історик А.Буровський зауважує, що у московському православ’ї все більше починають шанувати тих, хто пізнає Бога не раціонально, шляхом свідомих зусиль чи духовного вдосконалення, а шляхом спрощень і навіть руйнування своєї особистості, ніби створення певної ділянки в душі, що може бути заповнена вищою силою. Шанування божевільних, одержимих, психічно неповноцінних далеке від християнства. Культ одержимих – це культ тих, у кого увійшла якась невідома сила. Такий культ має аналогії з шаманами. Риси релігійного життя Московщини XV-XVI століть свідчать лише про спрощення світосприймання людей як свідчення ізоляції держави, проростання місцевого світогляду через християнську проповідь. Юродиві – це не ознака Києва чи Львова, це суто московське явище.
 
З падінням Візантії і захопленням турками Константинополя у Московщині формується ідея першості Москви у світі. Мовляв, Москва то «Третій Рим» (після власне Риму та Константинополя) і їй випаде панувати у світах. Ця імперська ідея у прямому чи зміненому вигляді існувала й надалі. А що ж то за імперія без власної церкви. Нагадаю, що Московську митрополію ніхто не визнавав. Виникає ідея: а чому б то нам не просто мати митрополію, рівень не той, не імперський. От, аби мати свій патріархат! Справа закрутилася.
 
У часі правління Федора Івановича 1586 року до Москви по милостиню приїхав Антіохійський патріарх Іоаким. Після переговорів Бориса Годунова з патріархом на рахунок визнання Московської церкви і піднесення її до рангу патріархату Іоаким, втішений щедрими дарами, дає згоду посприяти щодо вирішення цього питання. Далі події розвивалися у детективному жанрі. У 1588 році до Москви з проханням про кошти приїжджає зубожілий Константинопольський патріарх Ієремія ІІ. Патріарху запропонували визнати Московський патріархат. Ієремія відмовився. Тоді його посадили в монастирі під арешт і тримали рік поки він не погодився підписати грамоту про визнання Московського патріархату. Уявіть ситуацію, аби підчас теперішнього приїзду Кирила бійці якого-небудь українського спец підрозділу його взяли під білі рученьки та й спровадили б до якої-небудь Лук’янівки, аби поміркував і розсудливіше діяв щодо визнання Української церкви, а то б ще й годинничок за 30 000 євро забрали у, так би мовити, тимчасове користування. Не ті часи. Але, принаймні, Москва XVI століття чинила приблизно саме так.
 
Починаючи з Івана ІІІ, московські правителі стають не лише верховними арбітрами у церковних справах, але певними світськими правителями Московської церкви. Вони перетворюються на об’єкти цілком справжнього поклоніння, про що свідчили всі іноземці, котрі відвідували Московщину. На переконання І.Масса, Г.Седерберга, Г.Корба, москвини вважають свого правителя ледь не за бога. Таке ставлення до царів зберігалося протягом століть. Собор 1667 року поставив питання: чия влада є вищою – священицька чи царська. Звісно, що царська! Московська церква визнавала зверхність над собою царя. У брошурі, що вийшла у 1906 році під назвою «Власть самодержавия по учению слова Божия и Православной Русской церкви», зазначалося: «Истина самодержавия царей православных… возводится некоторым образом на степень догмат веры». Всеросійський помісний собор 1917-1918 років висловив цікаву думку про те, що для імператорського періоду характерне не православ’я а цареслав’я. За визнанням І.Асакова, «Церковь преватилась у нас в подобие немецкой канцелярии, прилагающей … с неизбежной ложью порядок немецкого канцеляризма к спасению стада Христа».
 
Після Переяслава 1654 року на українську церкву починає чинитися тиск. Як це може існувати якась там незалежна від нас Київська митрополія? Неподобство якесь! Справу з підпорядкуванням Москві Української церкви з часом вдалося втілити. У 1685 році за гетьманування І.Самойловича, порушуючи правила Вселенських Соборів, москвини проводять на чужій для них території елекційний собор, на якому без відома й благословення Константинопольського патріарха обирають неканонічного митрополита Київського – Гедеона Святополк-Четвертинського, родича промосковськи налаштованого гетьмана. Насправді соборів тоді відбулося два, і один з них виступив проти обрання Гедеона і підпорядкування Української церкви Москві. Звичайно, що частина українського духовенства противилася підпорядкуванню Москві, бо в Україні починають заводитися московські порядки: чиновники принижують духівництво, б’ють, якщо воно не може сплатити данини. Крім того, нищилися українські книжки, заводилися московські церковні порядки співу і читання. Наприклад, у 1690 році Собор Московської церкви проголосив анафему на твори П.Могили, К.Ставровецького, С.Полоцького, Л.Барановича, А.Рдзивіловського. Московські напівосвічені невігласи взялися оцінювати праці одних з найосвіченіших людей України XVII століття!
 
У 1686 році новообраним патріархом Константинопольським було обрано Діонісія IV. Москва відправляє посольство аби переконати його зректися Київської митрополії. Звернувшись спочатку до турецького візира з проханням «посприяти» вирішенню деяких церковних питань, згодом посольство вирушило до патріарха. У дарунок москвини принесли «три сорока соболей и двести червонцев». Діонісій дарунок взяв і вказівку турецького візира виконав. Київська митрополія потрапила у підпорядкування Московській церкві. У 1687 році патріарха Діонісія було усунуто з престолу. Патріарший Собор засудив передачу Москві Київської митрополії як неканонічний, протиправний. Але справу було зроблено. На кілька століть Українська церква опинилася під п’ятою Москви.
 
Проте, не можна сказати, що Московська церква довго раділа такому придбанню. Сама вона переживала не кращі часи. У 1700 році помер патріарх Адріан. Нового обирати не дозволив Петро І. У 1721 році публікується «Духовний регламент» - документ, який обґрунтовує небажаність посади патріарха у державі, бо простий народ нібито вбачає у ньому другого царя. Створюється спочатку Духовна колегія, яку згодом перейменували у Священний Синод. Церква за Петра І перетворилася на державу інстанцію не лише формально, але й фактично. За діяльністю Синоду спостерігала світська особа – обер-прокурор. З амвону читали державні укази в проклинали злочинців. У 1722 році Синод постановив, що священик, дізнавшись про антидержавні настрої парафіянина, зобов’язаний на нього донести. Якщо б священик цього не схотів робити, то його мали позбавити сану, конфіскували б майно і стратили. Про яку таємницю сповіді могла йти мова в такій ситуації?
 
Знущання над церквою у Петра І мали витончений і цинічний характер. Він заснував «Сумасброднейший, Всешутейший и Всепьянейший Собор». Цей «собор» мав свого «патріарха» (сенатор Зотов), 12 «кардиналів», «єпископів», «священиків». Та «братія» вбиралася у церковні ризи, митри і з хрестами відправляла свою «службу» – співала брутальних і огидних пісень, «причащалася», упиваючись до безтями. Сам Петро мав лише скромний титул «протодиякона». Сатанинський шабаш. Дивно, коли зараз можна побачити, як московські попи славословлять «великого государя-імператора Петра». То невігластво чи цинізм?! До речі, знаний усім «Мідний вершник» над Невою у Петербурзі виконаний у формі Георгія Переможця. Про таке блюзнірство над церквою і святими постаралася ще одна «величайша» – Катерина ІІ, возвеличуючи біснуватого царя.
 
У Богословській академії в Москві існувала у ХІХ-ХХ столітті «всепьянейшая, всешутейшая иерархия». Щороку на храмове свято академічної церкви студенти-богослови влаштовували пиятицьку блюзнірську оргію з блюзнірською «службою». Це робилося у мурах Троїцько-Сергієвої лаври. Таке діялося й в інших богословських навчальних закладах. Все у «кращих» традиціях Петра!
 
У 1917 році настали докорінні зміни в Російській імперії, що розвалювалася. Авторитет церкви, що звикла лишень слухати і підпорядковуватися владі, падав. Немає поваги до влади, немає й до церкви. У таких умовах було вирішено реформувати Московську церкву, що й намагалися втілити на Соборі 1917-1918 років. патріархом обрали Тихона. У серпні Собор проголосив, що духівництву не годиться займатися політикою, виступаючи від імені Церкви. Паралельно тривав процес утвердження Української автокефальної православної церкви, яку з роками більшовики фактично знищили.
 
Більшовицька влада, що взялася нищити церкву та релігію зрозуміла, що поспіхом це не зробиш. Декого довелося знищити, декого заслати. А для створення ілюзії існування у СССР церкви було вирішено створити лояльну до більшовицької влади структуру. У 1925 році помер патріарх Тихона місцеблюстителем патріаршого престолу став митрополит Петро (Полянський). Цього сану з нього ніхто не знімав аж до смерті у 1938 році у таборах. У 1927 році митрополит Сергій (Староградський) проголосив себе «заступником патріаршого місцеблюстителя», хоч кандидатом на цю посаду він не був. Лояльний до влади «тимчасовий синод», скликаний Сергієм, був визнаний більшовиками. Очевидно, що без втручання органів безпеки тут не минулося. З допомогою ГПУ Сергій захопив владу над церквою. Тих, хто не визнав цю церкву, більшовики репресували або знищили. У 1934 році Сергій почав називатися місцеблюстителем за живого Петра, з якого цю посаду ніхто не знімав.  Годі й говорити, що ці справи були незаконними з погляду церковного права.
 
У 1943 році, коли більшовики зрозуміли, що на звичайному совєтському патріотизмі не виїдеш, було вирішено дещо послабити гоніння на церкву. Ніхто, звичайно релігійність виховувати не збирався, але було необхідно було використати церкву для інтересів держави. Власне цим, як показано вище, влада в Московщині й займалася увесь час, тобто використовувала церкву як інструмент державної влади. Більшовицькі спецслужби організували подібність церковного собору, на якому Сергія призначили «патріархом всієї Руси». Для здійснення взаємодії між органами державної влади та новоствореною релігійною установою утверджено спеціалізовану Раду у справах РПЦ. Роль обер-прокурора – голови Ради було доручено начальнику 3 відділу НКГБ полковнику держбезпеки Г.Карпову. Тісна співпраця з каральними совєтськими органами тривала й за наступного патріарха – Алексія І, і в подальші роки до аж розвалу СССР. Логічно, що подібна співпраця триває й у сучасній РФ. Що змінилося? Власне, дивуватися нічому. Про це свідчить історія Московської церкви, яка в усі часи була тісно пов’язана з владою.
 
Через це приїзд московського патріарха для нас не є просто візитом духовної особи з іншої країни, а приїздом ЧИНОВНИКА з духовним саном. Та ще й такого чиновника, який відстоює імперський інтерес. Не припустити, щоб від РПЦ відкололася українська частина, що діє під вивіскою УПЦ МП (для наївних), хоча всі важливі рішення приймаються за неї у Москві, – ось основна мета візиту східного гостя. Не виключаю, що перед візитом ставилися й інші питання, які слід розглядати вкупі з імперською зовнішньою політикою РФ.
 
А питання Української Соборної Церкви – то справа часу. Будь-які заяви Москви про не канонічність, незаконність Української Церкви – не повинні нікого вводити в оману. Пригадаймо, скільки разів вони самі грубо порушували канони. Наразі необхідно чітко окреслити, що «УПЦ МП» – вивіска російської церкви в Україні, під якою вона перебуває, щоб ввести в оману несвідомих українських громадян. Незалежна держава має право на незалежну церкву, має таке право й РФ, але не право втручатися у наші справи. Російський Чорноморський флот, Києво-Печерська, Почаївська лаври – це одна ланка, яка має завдання дестабілізації України повернення її до єдиного московського імперського стійла. Маємо пам’ятати про це повсякчас! Питання соборності Української Церкви виходить за межі релігійних питань. Це важливе й актуальне питання національної безпеки, бо, перебуваючи в духовній неволі великодержавного сусіда наша незалежність буде ефемерною.
 
P.S. У травні 2009 року патріарх Кирил зустрівся з російськими байкерами і заявив про свою підтримку їхньої «патріотичної роботи». Очевидно в результаті цієї зустрічі у липні у Севастополі відбулося «13-е Международное байк-шоу «Ночных волков». Це дійство прийшло не лише за сприяння РПЦ, В.Путін особисто його «благословив», вручивши прапор керманичеві клубу байкерів Хірургу. До слова сказати, вся ця акція відверто антиукраїнська і мала на меті продемонструвати Україні, що її розглядають у Москві як неслухняну колонію. Слід врахувати відверто політичне забарвлення і воєнізований характер акції. Все відбувалося, як і планувалося в Москві, аби не одна «маленька» дрібничка. На задньому сидінні мотоцикла Harley Davidson, над яким майорів прапор з зображенням Спаса Нерукотворного, зручненько вмостилася дівка з оголеними грудьми. Згодом це фото було з гордістю розміщене в Інтернеті під промовистою назвою «Тема сисег раскрыта!». Новина відразу стала скандальною. От тобі й захід під патронатом РПЦ! Організатори акції з РПЦ взялися виправдовуватися. Єгор Холмогоров, автор репортажу з байківського «походу» (постійний учасник офіційних заходів Московського Патріархату) заявив: «В данном случае мы наблюдаем уникальное явление перехода от язычества к Христианству. Как и большинство субкультур – байкерство изначально является довольно языческим феноменом – культ силы, плодородия, мужественности и т. д. В некоторых западных странах это язычество развернулось в сторону сатанизма («ангелы ада» и все такое). У нас оно неожиданно разворачивается в сторону Православия. По-моему это великолепно». Що тут скажеш? Просто місіонерський героїзм у виконанні РПЦ, раз і навернули! Хто там на черзі?
 
Можна було б подумати, що у представників цієї субкультури своє розуміння православ’я. Але, точніше кажучи, справа зовсім не в розумінні православ’я. Сучасна РПЦ у свої місіонерській діяльності намагається робити ставки на різні субкультури, які до православ’я не мають жодного відношення. Проти «неслухняної України» всі методи згодяться. Не дивуйтеся, якщо невдовзі під патронатом РПЦ до України завітають «православні» ґоти, емо, наркомани чи ще хтось.